Підбурювач. Чому за кермом тихого Fiat Grande Punto хочеться хуліганити

Ось стою я на світлофорі, нудьгую. Поруч зупиняється якась імпортна малолітражка з шильдиком «1.6» на багажнику — з тих, що зазвичай беруть у кредит з мінімальним першим внеском. Начебто нічого примітного. «Ну, — потираю я руки, — зараз покажемо». Але коли загоряється зелене, я вичавлюю газ, кидаю зчеплення, і мій Grande Punto з пробуксовкою… ні, не летить уперед. Спочатку просто буксує, потім неквапливо розганяється. Трохи швидше за загальний потік. І так — майже на кожному перехресті. Чесно кажучи, я й сам не зрозумію, навіщо мені цього разу заманулося влаштовувати гонки. Адже Grande Punto зі спорткаром ріднить тільки передок у дусі Maserati. В усьому іншому це звичайнісінький компактний автомобіль, без натяку на драйверський характер. П'ять дверей, нічим не примітний мотор, що працює в парі з такою ж рядовою п'ятиступінчастою механікою. Більше того, за логікою речей, він взагалі має бути «антидрайверським»! Сидиш за кермом — і ні про яке злиття з машиною мови немає. Просто добротний міський автомобіль. Чим же він може провокувати водія? Спробуймо розібратися. Про зовнішність я вже висловлювався — вона гарна і справді виглядає дуже динамічно. Зовні Grande Punto здається куди «гарячішим» хетчбеком, ніж є насправді. А всередині хоч і стильно, але зовсім не по-гоночному — звичайний охайний і симпатичний салон. На сидіннях і передній панелі — милі світло-блакитні вставки. М'якого пластику тут можна не шукати, але той, що встановлений, виглядає цілком якісно. І збірка на рівні — зазори рівні, а в русі нічого, окрім мотлоху в багажнику, не гримить. Однак до ергономіки та оглядовості є питання. Невелике шкіряне кермо з рельєфом так і вабить узяти його в руки. Але, трохи покермувавши, починаєш розуміти, що припливи під правильний хват зроблені радше для краси, ніж для зручності — виглядають ефектно, а триматися за них не надто комфортно. Важіль КПП розташований високо і занадто близько до водія, а трикутні передні стійки добре перекривають огляд у поворотах. Підлокітник між передніми кріслами — взагалі окремий «шедевр». Коли він опущений, на нього зручно класти праву руку… але ось перемикати передачі при цьому стає майже неможливо! Тож якщо ви візьмете Grande Punto і не захочете доплачувати 40 тисяч рублів (або близько 1500 доларів) за роботизовану коробку, підлокітник краще підняти вгору і забути про нього. Здивували й кнопки підігріву передніх сидінь. Справа навіть не в тому, що їх потрібно спочатку знайти під цим самим підлокітником. Індикація в них кумедна — коли обігрів увімкнено, кнопка не горить, а коли вимкнено — навпаки. Але загалом — і це головне — інтер'єр подобається. До того ж діапазони регулювань хороші, а кермо налаштовується і по висоті, і по вильоту. Тож улаштуватися з комфортом можна без проблем. Щоправда, тих, хто захоче погоняти (тобто мене), засмутять передні сидіння без бічної підтримки. Якщо не рахувати описаних недоліків, усе інше виконано дуже достойно. Прилади читаються чудово, а всі потрібні й не дуже кнопочки під рукою. Але поки нічого провокаційного в машині не видно. Поки не заведеш двигун… Їде автомобіль непогано, але зі своєю специфікою. Непогано — тому що шасі налаштоване досить пристойно. А специфіка — у налаштуваннях органів керування. Кермо легке й абсолютно неінформативне, зчеплення довгохідне і, знову ж таки, неінформативне: момент, коли воно нарешті схопить, доводиться вгадувати. А педаль гальма легка — вгадали! — теж неінформативна. Натиснув на неї злегка — і машина, що їде ззаду, мало не в'їхала мені в бампер. Гальмувати без ривків дуже складно! Коли намагаєшся зупинитися плавно, ще більш-менш, але якщо потрібно сповільнитися хоч трохи інтенсивніше, з педаллю треба поводитися гранично обережно. Помучившись так трохи, я вирішив: раз уже плавно не виходить, то й їздити будемо різко! Такі налаштування навіть трохи ображають, адже керується машина добре. Підвіска досить жорстка і не допускає сильних кренів і розгойдування в поворотах. Вона енергоємна і «зібрана», але неприємно потрушує на дрібних нерівностях. Хоча зі зростанням швидкості машина поступово перестає помічати дефекти наших доріг. І що швидше їдеш, то менше вони дошкуляють. Натяк зрозумів! Але якщо вже їздити на Grande Punto швидко, то краще не шосе, а містом. І справа навіть не у відносно короткій колісній базі — попри неї, машина впевнено тримає пряму і не напружує на високих швидкостях. Але ось мотора вже явно бракує. У місті ситуація краща, але щоб їздити справді швидко, доводиться не тільки викручувати двигун до відсічки й активно смикати важіль коробки. Потрібно влазити в кожну щілину, активно жестикулювати і кричати на інших водіїв. Адже «небувала міць», про яку сурмлять рекламні буклети Fiat Grande Punto, насправді означає 13,2 секунди розгону до сотні. Та ні ж, не в гору і не на льоду! Втім, цієї «небувалої мощі» загалом вистачає, хоча «задушеність» мотора нормами Євро-4 грає злий жарт — через ліниві відгуки на педаль газу переходити на знижені передачі з перегазовкою виходить не надто швидко і зручно. На щастя, самі передачі в коробці підібрані оптимально. І навіть не знаю чому, але, попри всю свою лінь, мотор, таке відчуття, так і просить крутнути його ще разок. Не скажу, що у швидкій їзді на Grande Punto багато кайфу. Радше, це боротьба з характером машини. Я знову і знову розкручую двигун, слухаючи його «несмачне» виття, і радію тому, що змусив цей автомобіль їхати швидко, і що в потоці він не гірший за інших. У такому режимі машина справді виходить досить динамічною — розганяється впевнено і тримається попереду потоку. А перевищувати швидкість у місті ніде й ні до чого. Але за кілька днів я звик. Звик до дурнуватої педалі гальма, до легкого керма і нечуйного моторчика. І зрозумів, що їздити на цьому автомобілі спокійно — задоволення. Для свого класу Punto досить комфортний і тихий. У його аморфному кріслі можна розвалитися як завгодно і розслаблено крутити невагоме кермо. У корках легкі педалі не дають ногам втомлюватися. Просто сидиш і їдеш. Можна послухати музику. Щоправда, магнітола звучить так собі, зате вміє читати MP3. Пасажирам теж подобається — вони всі влаштувалися так, як хотіли, і навіть для багажу якесь місце знайшлося. Тішать усякі дрібниці: рясно розкидані по керму кнопки, зручний інформаційний дисплей і можливість налаштувати багато функцій машини під себе. Хороший і двозонний клімат-контроль, який на автомобілях такого класу поки зустрічається не так уже й часто. Загалом, коли звикнеш до Grande Punto, він стане автомобілем, який, як кажуть, не напружує. І якщо вже захочеться ніколи не «виходити з ролі», у Grande Punto є цікава функція обмеження швидкості. Сам задаєш «стелю», при перетині якої машина починає кричати — мовляв, нема чого тут ганяти, краще паливо економ! Втім, у будь-якому режимі руху мотор особливо багато не з'їсть, що теж не може не тішити. Тому вимкну-но я, мабуть, цей обмежувач. Я ж «володію» Fiat, а Fiat володіє Ferrari. Ану, газ у підлогу!