Не бути овочем / Тест-драйви Volkswagen

На протилежній чаші терезів завжди лежить ціла армія нудних, «правильних» машин — сріблястих, сумних, але таких передбачуваних. Вони, своєю чергою, теж підживлюють власників своєю енергетикою. І якщо судити з того, що таких автовласників усе ж більшість, значить, і емоції вони отримують зовсім не жахливі.
Я завжди зараховував себе до першої категорії. Обожнюю автомобілі! А хіба можна полюбити сумний сірий японський седан C-класу? Тому мій вибір незмінно падав на яскравих вискочнів.

Емоції, емоції… Від них можна й втомитися. Після чергового сірого робочого дня в столиці, коли ввечері вулиці намертво застигають у заторах і ні про які гонки мова вже не йде, починаєш розуміти, що сріблястий «обмилок» на автоматі — найкращі ліки від стресу. Сідаєш за кермо, переводиш селектор АКПП у положення D, перетворюєшся на овоч і повзеш додому, заливаючи в голову кілометри порожньої радіобалаканини. Для такої мети чудово підійшов би сріблястий Tiguan. Але біда — він без «автомата»!

Тож повністю «овочити» не вийде. До того ж постійно тягне перевірити: невже машина з 1,4-літровим моторчиком (хай і в повній бойовій готовності) здатна так жваво тягати своє тіло в просторі? Чесно кажучи, образливе визначення «1,4 літра» — це лише стереотип. Люди ще не звикли, що такий двигун (навіть із турбіною та компресором) має право жити під капотом немаленьких, м'яко кажучи, Skoda Superb або VW Tiguan! Але якщо подивитися на його характеристики, то виявиться, що за моментом і потужністю він перевершує звичні дволітрові атмосферники, які під капотами цих машин виглядають так само доречно, як Ленін у Мавзолеї.

Власне, раз уже мова зайшла про овочі, то до чого тут Tiguan? А до того, що за нього рублем проголосують багато хто, і це будуть явно не люди з першого абзацу.
У кожному тесті автомобілів VW майже всі журналісти, як заклинання, повторюють приблизно один і той самий набір фраз: «ідеально», «відмінна збірка», «вивірена ергономіка», «правильна керованість», «отруйне підсвічування», «сидіння-то гарні», «проходить поворот, як по рейках», а для кросоверів — «легкова керованість», «відмінні гальма». Ну і далі за списком: DSG, FSI, GTI і все таке.

Усе це можна сміливо віднести й до Tiguan — він анітрохи не менший Volkswagen, ніж інші сучасні представники марки. Тому в салоні починається потужний flashback, зупинити який неможливо. Сидиш наче одночасно в Гольфі та зменшеному Туарегу.
Спочатку всередині Тигуана стає нестерпно нудно. І навіть жорстке «рейверське» підсвічування приладів і шість кумедних кругляшів вентиляції не можуть додати інтер'єру веселощів. Його наче робили бездушні роботи: спочатку чітко спроєктували, потім філігранно зібрали.

Втім, досить швидко нудьга змінюється незрозуміло звідки взятим приємним почуттям. Пізніше я розібрався в собі — це було неважко, адже відчуття постійно зростало, заглушаючи все інше.
Це задоволення. Це — всепоглинальне відчуття правильності: автомобіля (а він, безперечно, дуже правильний), вибору (у разі покупки), себе (за вибір). Ну і так далі. Коли нема до чого причепитися, лишається лише смакувати. От і уявіть: я натуральним чином смакував цей простенький 1,4-літровий Tiguan.

Але чимось ця машина все ж має відрізнятися від родичів? Відрізняється. Плавністю ходу. І мені здається, що в цьому чимала заслуга коліс. На версії Track & Field вони менші за посадковим діаметром, більші профілем і позашляховішим протектором. При цьому таке взуття майже не шкодить керованості. Ну, хіба що через відводи високих і досить м'яких шин кермо в навколонульовій зоні порожнувате, та й зворотний зв'язок трохи страждає. В решті, як і говорилося вище, цей кросовер справді їде майже як легковий автомобіль. Який? Наприклад, VW Golf.

Track & Field — це не лише універсальні колеса, а й зрізаний у нижній частині передній бампер. Кут в'їзду він збільшує суттєво. А ще в такої версії є багатообіцяюча кнопка Off Road на початку центрального тунелю — натиснув, і реакції на газ притупилися, а ще машина, самостійно пригальмовуючи колеса, може з'їхати з гори. Або з пандуса — на радість боязкій господині. А ви що, хотіли блокувань? Побільше? Охолоньте й покладіться на електроніку. Вона сама віддасть наказ Халдексу в приводі задніх коліс. До речі, муфта спрацьовує швидко, але з такими відверто легковими ходами підвіски на більше, ніж підкорення бордюрів, Тигуану розраховувати не варто. Будь він хоч тричі «просілок і поле».

Уперед, у міські джунглі! Посадка висока — клас. Оглядовість, завдяки строгому дизайну, чудова. По бордюрах — стриб-скок. Добре-е-е! Лояльними покришками по люках і трамвайних коліях — шльоп-шльоп.
Хто б що не говорив, але мені 1,4-літрового моторчика і в місті, і на трасі вистачало. Компресор собі дме на низьких обертах, і двигун упевнено (але без фанатизму) набирає оберти, ну а коли в справу вступає турбіна — слідує відчутне прискорення, швидкість набирається легко. Про роботу всіх інших, з вашого дозволу, вузлів та агрегатів говорилося в сьомому абзаці. Хльостко, ємно — це практично народні приказки про Фольксваген.

Після тесту Тигуана я не перестав любити швидкі, красиві, неординарні автомобілі. Зате відкрив для себе секрет розуміння таких от сріблястих і правильних транспортних засобів. Я зрозумів, як із ними вживатися. Ну а Тигуану спасибі за те, що не дав при цьому стати повноцінним овочем. І ви не будьте.