Нас розлучили...

Пам'ятаю, ще в школі ми з друзями розмірковували: яке це — цілуватися двом Буратіно, хлопчику й дівчинці? Дійшли висновку, що непросто. По-перше, незручно прилаштуватися одне до одного, а по-друге, легко можна виколоти око партнеру. Втім, до дерев'яних ляльок наш тест стосунку не має. Мова піде про Peugeot 407.

Зазвичай на тест-драйв дають три-чотири дні. За цей час, безумовно, набираєш багато вражень, але по-справжньому «пожити» з машиною не встигаєш. Два дні йде на те, щоб забрати й здати автомобіль, ще один — на фотосесію, і лише один, якщо пощастить з погодою, залишається на їзду. І вже точно не перевіриш, як машина встає в твій вузький двір, як добирається до друзів за містом і як поводиться після походу по магазинах, коли в салоні п'ять осіб і купа пакетів. Словом, приміряти на себе роль власника не виходить.

Виявилося, переживав я дарма. Проблеми почалися раніше, ніж я взагалі встиг подумати про паркування — хвилин за п'ять після того, як ми забрали машину. За звичкою не став перевіряти технічний стан після попередніх тестерів, ми виїхали й виявили, що в бачку омивача замість незамерзайки... вода. А на вулиці мінус 25. Моторчики омивача фар і скла вдалося врятувати ціною запобіжників — вони перегоріли. У підсумку до офісу ми добиралися фактично «наосліп».

Далі почався справжній цирк. Ми шукали мийку, де можна було б постояти пару годин і погрітися. Знайшли, взяли з собою електрочайник, розтопили лід у бачку, замінили запобіжники, злили воду на скло, залили свіжу незамерзайку й поїхали. На той час настала ніч, і температура впала до -30. Через десять хвилин незамерзайка перетворилася на зелену кашу.

О п'ятій ранку мені нарешті попалась рідина, яка не замерзла. Це була незамерзайка «За Рулєм» із жахливим запахом, що нагадує радянський клей «Суперцемент».

Мінус емоції

Зрозуміло, що перше враження виявилося зіпсованим. Хоча провини «Пижа» в цьому не було жодної. Уся проблема в незамерзайці, яку рік тому заборонили робити на спиртовій основі. Що буде наступної зими, яка навряд чи виявиться такою ж теплою, — навіть думати не хочеться.

А «чотириста сьомий» після свого «розморожування» подобався нам дедалі більше. Втім, про все по порядку.

Спочатку про машину. Це седан кольору «бежевий металік» із 211-сильним трилітровим V6 і шестиступінчастим «автоматом» Aisin. Оснащення — практично все, що буває в цьому класі: шкіряний салон з електрорегулюваннями та підігрівом, парктроніки, аудіосистема з підсилювачем JBL і підтримкою mp3, ксенон, круїз-контроль, двозонний клімат, амортизатори зі змінною жорсткістю тощо. Бракувало хіба що навігації та голосового керування. Ціна такого автомобіля з урахуванням допів чимала — близько 1 мільйона 200 тисяч рублів.

У ролі власника

Як я вже казав, наш тест почався взимку, коли стовпчик термометра не піднімався вище -25. І тоді ми чесно боялися, що одного ранку «Пижик» не заведеться. Адже у Франції таких морозів не буває. Побоювання виявилися марними. Жодних проблем із запуском, коробкою чи адаптивною підвіскою не виникло. «407-й» щоразу заводився з півоберта й їхав.

Набагато важливіше, щоб із дефлекторів опалювача якомога швидше пішло тепле повітря. І ось тут французи, по-моєму, попереду всієї планети. Через дві-три хвилини після старту стрілка температури двигуна ще на нулі, а салон уже починає «відтавати».

Ще, якщо пам'ятаєте, на зимових московських дорогах розливають огидну жижу. Вона миттєво забруднює лобове скло, пороги. Та що там — уся машина за п'ять хвилин стає брудною! Але бічні стекла у «Пежо», як не дивно, залишаються чистими. А ось дверні ручки, навпаки, брудняться швидко.

До речі, саме минулої зими я нарешті зрозумів, навіщо на ключі запалювання кнопка відкривання багажника. Натиснувши на неї, можна підчепити кришку пальцями збоку й відкрити. При цьому бруднишся набагато менше, ніж якщо користуватися звичайною ручкою.

Тепер про «ніс». Виявилося, пошкодити його майже неможливо. Навіть якщо паркуватися «в бордюр», бампер зазвичай виявляється вищим. Чіпляєш за камінь чи кучугуру лише нефарбованою пластиковою «спідницею» знизу. Причому вона не ламається, а менеться. Максимум — вискакує з кріплень. А потім ставиться на місце рукою за десять секунд.

А потім просто їздиш і «в ус не дуєш» — цей автомобіль чудово справляється із завданням «переміщення з точки А в точку Б» і нічого не «просить». Я, наприклад, про те, що при звичайній їзді існують поняття «недостатня» чи «надмірна повертаність», не згадую. Просто повертаєш кермо, тиснеш на педалі, і машина слухається. Навіть якщо під колесами снігова каша.

Окремо хочеться сказати про шестиступінчастий «автомат» Aisin, який ставлять на всі «великі» Peugeot і Citroen. Це, мабуть, одна з найгармонійніших коробок, що мені траплялися. Тут баланс у всьому — між швидкістю та плавністю перемикань, тягою й економічністю. Простіше кажучи, водій не помічає, що між педаллю газу й колесами є купа електроніки й шестерень — із перших хвилин розумієш, що машина прискориться рівно настільки, наскільки ти хочеш. А спортивний і ручний режими — зайве. Коробка й так чудово розуміє, що від неї потрібно, і прекрасно адаптується під стиль водіння.

Власне, у трилітровому «407-му» цілих дві «непотрібні» кнопки спортивного режиму. Перша стосується коробки, друга — жорсткості підвіски. Але «мозки» Peugeot 407 і самі, без участі водія, розуміють, коли амортизатори «затиснути», а коли зробити рух максимально комфортним.

А головне — з кожним днем знаходиш у «407-му» все нові приємні дрібниці. Наприклад, у двозонного клімату окремо регулюється не лише температура, а й розподіл потоків. В аудіосистеми — окремий еквалайзер для радіо й дисків. У салоні «мікроліфти» всього — від бардачка до попільнички. А якщо покопатися в меню бортового комп'ютера, можна знайти багато «недокументованих» можливостей, про які «середній покупець» і не здогадується. Скажімо, можна «намертво» замкнути багажник, щоб він не відкривався ні з кнопки на кришці, ні дистанційно.

Загалом, для водія й переднього пасажира — чудова машина. А ось ззаду місця менше, ніж очікуєш. Власне, його там стільки ж, скільки в компактнішому «307-му». Щоправда, задній диван «407-го» більш профільований, спинка з більшим нахилом, а на підлозі майже немає центрального тунелю. Тому сидіти загалом зручніше. Але до бізнес-класу за просторами далеко. Зате є шторки на бічних і задньому стеклах та індивідуальні повітроводи. І дуже гарна «музика», яка однаково приємно звучить і спереду, і ззаду.

Резюме

Коли тестовий Peugeot 407 поїхав від нас, я практично одразу пересів у дорогий і модний позашляховик — називати його не стану. Перший день пройшов у тузі за «407-м»: я раптом усвідомив, наскільки це вивірений автомобіль, де всього в міру й немає перегинів. Я навіть канючив: «Заберіть цього Слонопотама й поверніть мені Пежо».

Цей баланс, мабуть, і варто вважати ключовим плюсом машини. А ось мінуси: передній звис — довгий і низький, до нього з часом звикаєш, але краще б він був помітно коротшим. Дратувала й оглядовість, особливо бічні дзеркала. Ззаду, як не крути, сидіти досить тісно. І звісно, апетит у мотора зовсім не дитячий — у місті без пробок менше 13 літрів не виходить, але тут уже нічого не вдієш: три літри, автомат.

З ремонтами — повний штиль. Єдине, що почало дошкуляти, — легке поскрипування в районі козирка приладової панелі, але на сервісі пообіцяли усунути це за гарантією.